Рясний потік інформації, що супроводжує питання про діяльність УПА не вщухає. Традиційно на його поверхні опинилася суперечка російського і українського націоналізму. Тупикова за змістом і маргінальна за формою, ця стара суперечка відіграє підлеглу роль в сумнівних ігрищах великої політики. За класичними канонами ліберальної демократії вуличні зіткнення «екстремістів» вигідно відтіняють «помірну» і «конструктивну» позицію провідних партій великого капіталу.

Проте зв'язок між «екстремістами» і «помірними» має складнішу природу, ніж це на перший позір здається. Націонал-патріотизм є не лишень радикальнішим крилом того чи іншого буржуазного угрупування, але й полем експериментів з новим ідеологічним продуктом.

Українські націоналісти не тільки наполягають на необхідності офіційного визнання УПА, посилаючись на її історичний внесок у створення національної держави, але й закликають  наново визначити нинішніх «ворогів незалежності». Послідовними виразниками таких настроїв є вожді ультраправої партії «Свобода». Вони стверджують, що хоча фашистська Німеччина на певному етапі й була ворогом УПА, та найбільша загроза національній незалежності завжди йшла з боку Радянського Союзу. Образ ворога нібито двоїться: з одного боку, це сучасна Росія, з якою потрібно конкурувати, з другого - радянське минуле, від якого необхідно відмовитися.

Разом з тим соціалістичні перетворення трактуються виключно як історичні форми «реального соціалізму». В той самий час централістські та русифікаторські замашки останнього розглядають як необхідну рису соціалізму як такого. Ця логічна операція має  за передумову ототожнення сталінізму і комунізму, а також масштабну фальсифікацію історії, здійснену ідеологами ліберального націоналізму в 90-х роках.

На тій же підставі ґрунтуються звинувачення на адресу радикальних лівих, щодо яких радикальні націоналісти застосовують ярлик «українофобів». Отож для радикального націоналізму звертання до історії УПА означає пошук виправдань ворожості соціалістичним течіям.

У трактуванні багатьох так званих «поміркованих лівих», зокрема Компартії Петра Симоненка та ПСПУ Наталії Вітренко, «ідея комунізму» подається як лояльність до всього російського і, перш за все, до сучасної капіталістичної Росії. На початку 90-х років ці «ліві» консерватори користалися тугою за радянським минулим, потім на зміну ностальгії прийшов російський шовінізм, щоб, урешті-решт, вилитися в клерикалізацію та беззастережну підтримку православної церкви.

У марксистській традиції існує термін «опортунізм», який полягає «в пасивному пристосуванні до правлячого класу, до його режиму, до того, що існує». Проте КПУ і ПСПУ йдуть далі, оскільки вже міцно стали на консервативні позиції, цілком підтримуючи політику взаємопроникнення церкви і держави. Ворожість до УПА з боку цих партій - це ворожість російського великодержавного шовінізму до українського націоналізму. У таких суперечках арґументи носять ірраціональний та емоційний характер, позаяк для їх учасників абстракції «нації», «крові» та «батьківщини» більш прийнятні, ніж реальні суперечності соціальної дійсності. Втім, навішуючи ярлики і нагромаджуючи міфи, націоналізм діє в руслі свого основного політичного завдання - нав'язування масам помилкової ідентичності на користь капіталу.

Одна з головних причин, через яку УПА є предметом фетишизації і поклоніння для одних, ненависті і неприйняття для других - це досі не вирішене питання незалежності країни. Інакше кажучи, дискусії навколо УПА віддзеркалюють різні тлумачення того суперечливого становища, в якому опинилася сучасна Україна. Парадокс цього становища полягає в тому, що, отримавши формальну незалежність, Україна не стала незалежною. Ліберальні контрреформи замість культурного та економічного відродження завели суспільство у глибоку кризу, характерними рисами якої стали зростаюча нерівність, тотальна комерціалізація і скорочення суспільного простору.

І якщо до революції 1917 року і падіння російської монархії українці перебували під пресом русифікаторської політики «в'язниці народів», то після отримання державного суверенітету українське суспільство зіткнулося зі зростаючим тиском світового ринку і глобальної культурної індустрії. Конкурувати з їхньою стандартизованою продукцією не може жодна справжня культура, адже ринкова логіка орієнтована суто на здобуття визиску. Коли відносини приймають товарний характер, україномовна, так само як і російськомовна культури фактично деґрадують, їх підміняє стандартизована продукція, що мало відрізняється залежно від її походження. У цьому сенсі, критикована правими «американізація» зовсім не є експансією американської культури, якщо розуміти під цим розповсюдження її кращих зразків.

Визначаючи ворога національної культури і мови в Україні, необхідно прямо вказати на ґлобальний капіталізм, що включає периферійні капіталізми Росії та України. При цьому національний, тобто внутрішній ринок не менш ворожий культурі, оскільки його єдина відмінність полягає в меншій капіталізації, периферійності та обмеженості.

Разом з кризою «реальної незалежності» націоналісти також потрапили в ідеологічну безвихідь. З роками їм дедалі важче пояснювати, чому українські реалії не відповідають їхнім ідеальним уявленням про національну державу. Власне, відсутність дієвих арґументів зумовлює еволюцію частини національного руху до більш радикальніших проявів ксенофобії, фундаменталізму і расизму.

Як не парадоксально, але тема історичної УПА якнайпродуктивніше може бути використана радикальними лівими. Оскільки при правильному підході вона дозволяє сформулювати не тільки ставлення до подій минулого століття, але й показати безсилля всіх форм ліберального або радикального націоналізму у вирішенні соціальних і культурних проблем країни. У даному випадку на боці соціалістичних лівих стоїть сама історія, підтверджуючи класичну тезу про те, що справжнє національне звільнення неможливе без звільнення соціального.

Проте у таборі радикальних лівих існують різні і досить суперечливі визначення УПА. Здебільшого, проблема залягає в абстрактно-загальному підході, що ігнорує умови становлення, а також соціальну практику Української повстанської армії. Разом з цим оцінки спираються не так на специфічно-конкретний характер українського національного руху, як зумовлюються розумінням і ставленням до процесів, що розгорнулися в Радянському Союзі між 20-ми і 50-ми роками.

Історію УПА неможливо зрозуміти у відриві від масштабних соціально-політичних процесів виникнення і саморуйнування Радянського Союзу, як неможливо зрозуміти історію ХХ сторіччя без Російської революції та її наслідків. Ми повинні визнати, що деґрадація національного руху та перехід його на консервативні антисоціалістичні позиції був обумовлений політикою СРСР стосовно власних «національних околиць». Понад те, національне питання було лише віддзеркаленням масштабніших процесів бюрократичної контрреволюції, що сформувалася вже на початок 30-х років.

Трагічна еволюція радянського суспільства від революційних форм робітничої демократії до обмежених горизонтів бюрократичного централізму не залишила шансів дійсно соціалістичній політиці у національному питанні. Партійна і державна бюрократія відійшла від соціалістичних принципів не тільки в національному питанні, але й у всіх сферах внутрішнього та зовнішнього життя. Це стосується зміни пріоритетів у міжнародній політиці, яка спричинила розпуск Комінтерну, демонтаж внутрішньої демократії на користь бюрократичного централізму, жахливу національну політику, що полягала в потуранні великодержавному шовінізму та русифікації, - усе це завдало непоправного удару по соціалістичній альтернативі.

У цьому контексті слід нагадати про історію національного питання в післяреволюційній Україні. Ідея національного звільнення, що надихала українську інтелігенцію в XIX столітті, вперше переходить у площину практичного втілення після падіння Російської Імперії в лютому 1917-го року. Перехід на бік більшовиків національно орієнтованих українських комуністів та есерів став можливий багато в чому завдяки тому, що більшовицька програма в національному питанні стала найперспективнішою з погляду становлення національної культури, мови та самоврядування. На початку 20-х діячі, що підтримують політику українізації, приходять на керівні посади в українському уряді та Компартії.

Культурна революція відбувається в «українському відродженні», яке полягало не лише в бурхливому розвитку української культури, але охоплювало культури національних меншин. Послідовна українізація полягала в масовому відкритті українських шкіл і університетів, виданні книг і друкарських видань, у вимозі до партійців і державних чиновників володіти і говорити українською мовою.

Паралельно в країні набирають оберти процеси бюрократичної реакції. Набагато раніше, в червні 1923 року, генеральний секретар Сталін звинуватив голову українського уряду Християна Раковського та його однодумців в Україні у конфедералізмі, націонал-ухильництві і сепаратизмі. Тоді час Раковський писав: «У національному питанні партія робить фатальні помилки». Раковський вважав, що «національне питання - це одне з тих питань, що обіцяє громадянську війну, коли по відношенню до нього ми не виявимо необхідної чуйності та розуміння».

Подальша еволюція радянського режиму призвела до фактичної леґалізації імперського минулого з властивою йому політикою централізації та русифікації. Національне відродження змінилося репресіями проти національно-орієнтованих діячів і звинуваченнями у націонал-комунізмі. Діячі українського відродження були розстріляні або загинули в таборах. Прогноз репресованого згодом Раковського виявився вірним, а історія УПА була лише трагічним втіленням його прогнозу. Удар, нанесений сталінською диктатурою по національному відродженню, привів до того, що ідейне керівництво національним рухом перейшло, за виразом Лева Троцького, «до найбільш реакційних українських клік, які виявляють свій націоналізм тим, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіалізмові за обіцянку фіктивної незалежності».

Власне, саме тому коли теоретик Революційної Комуністичної Ліги, найуспішнішої французької ліворадикальної партії, Даніель Бенсаїд пише про те, що крах сталінізму не означає крах соціалізму, він висловлює найважливішу для сучасного марксизму максиму.

Мабуть, варто нагадати, що саме ототожнення соціалізму і сталінізму є одним з найпоширеніших ідеологічних кліше ліберальної пропаганди. Вказуючи на сталінські злочини, які часто супроводжуються прямою фальсифікацією історії, ці люди стверджують, ніби гіркі плоди бюрократичної реакції в Радянському Союзі (що зрештою поховала першу пролетарську державу) були дійсною метою комуністів. Проте, незважаючи на ці слова, соціалістична перспектива залишається життєздатною завдяки самому фактові існування капіталізму, який діє у такий спосіб, що неминуче породжує опозицію собі. Ця опозиція знайде дієвих прихильників з числа тих, хто вимушений підтримувати своє існування щоденною працею на користь капіталу.