Сторіччя від дня народження Семюела Беккета підштовхує Шинед Кеннеді до переоцінки його доробку

Праці ірландського драматурга й романіста Семюела Беккета тривалий час навіювали критикам з лівого крила відчуття глибокого неспокою, навіть тим, що симпатизують його творчості.

Беккет, всуціль, це перемога нігілізму, відчаю й песимізму. Його доробок є антитезою котрій-небудь прогресивній політичній долученості.

Георг Лукач, марксистський літературний критик і теоретик, звинуватив Беккета у відтворенні «якнайпаталогічнішої деградації людини». Письменник-експериментатор Бертольд Брехт теж неприхильно ставився до художнього світогляду Беккета, на певному етапі плануючи створити контрвипад п'єсі «Чекаючи на Ґодо».

Шон О'Кейсі, ірландський драматург лівого крила, написав про доробок Беккета таке: «Немає жодного шансу на надію, жодного прагнення до неї, анічогісінько такого, окрім пристрасного бажання до безнадії,» - й проголосив, що не має жодного стосунку до нього.

Інший письменник лівого крила, Денніс Поттер, ідентифікував інстинктивність в працях Беккета з моральними збоченнями, що породжували концентраційні табори й гулаги: «Це є мистецтво-відповідь на відчай і жаль нашого сторіччя, чи це зліплене з своєрідної некорисності, що дозволяє поставати такому обпоганенню духу, таким покидькам ідеологій?»

Мені хочеться заперечити, що притримуватись такого погляду, означає засадничо не розуміти як самого Беккета, так і його творчості.

Справді, його героїв поховано в піску, в урнах по самісінькі шиї; вони - незреалізовані голоси, й повзуть вони грязюкою в передсінки пекла. Проте, чинячи так, вони артикулюють печаль, жорстокість, а також відчай, що був суттєвим неспокоєм людської особистості в 20-му сторіччі.

Видатний виконавець беккетівських ролей Білі Вайтлоу сказав: «Не потрібно нічого розуміти в Беккеті, окрім того, що ви бачите чи відчуваєте. Якщо вам довелося вийти з театру, нічого не відчувши, вам не вдасться зрозуміти».

Саме в цьому й полягає незрівнянна беккетівська літературна сила. Його творчість конструює відчуття як щось протилежне думці, відчуття того, що значить думати як жива істота й бути нею. Те, що йому вдалося втілити це з теплом, глибинною журою, велемовною тишею й тріском, белькотливим гумором - є свідченням його величі як письменника.

Становленню Беккета як письменника спричинили Друга світова війна й Голокост. Він був активним членом Французького опору, за що його було нагороджено орденом «Croix de Guerre».

Після визволення Франції він працював в ірландському пересувному госпіталі в Сен-Ло в Нормандії, місті, настільки спустошеному бомбардуванням союзників протягом 1944 року, що воно одержало назву «Столиця руїн». Працюючи там, Беккету на власному досвіді випало пережити людські страждання й відчай в усій їхній брутальності й очевидності. Те, що він став письменником відразу після війни, не може бути випадковим збігом обставин в його біографії.

В «Чекаючи на Ґодо» (1952), найвідомішій п'єсі Беккета, Владімір й Естрагон, два волоцюгоподібних старих, намагаються марнувати час, очікуючи на появу Ґодо - містичної постаті, що так і не з'являється.

П'єса свідомо заплутує умовні очікування аудиторії, чия перша реакція часто схожа на аналогічну реакцію самих персонажів: «Нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде - це жахливо!»

В процесі розвитку лінії п'єси, персонажі відчувають нудьгу, брутальність, прихильність, неймовірні за глибиною пристрасті, бажання й руйнівну непевність. Їм не до снаги пригадати події попереднього дня, й вони не мають певності, чи слід облишити або ж далі чекати. В процесі чекання вони мають намір вчинити самогубство, проте їм настільки бракує сил, що не можуть навіть зважитись обірвати своє власне життя.

В «Чекаючи на Ґодо» Беккет окреслює сучасну людську дійсність: люди відділені одне від одного, оскільки їм доводиться терпіти безладну жорстокість незбагненного для них існування, а проте вони приречені на життя.

В цьому світі людська думка є як нашим другом, так і нашим катом. Беручи до уваги, що Беккет написав Ґодо в умовах наслідків Голокосту, коли людські істоти чинили неймовірну жорстокість одне одному, стоїцизм персонажів є немов би доказом спроможності людської істоти терпіти:

ВЛАДІМІР: Ми маємо повернутися взавтра.

ЕСТРАГОН: Навіщо?

ВЛАДІМІР: Чекати на Ґодо.

Може видатись, що п'єси Беккета створюють аскетичну, нереальну, декоративну обстановку, а проте підвалини їх усіх муровано на дуже конкретних ситуаціях. "Ендшпіль" (1957), наприклад, втягує аудиторію в розгляд питання людської моральності крізь призму наративного дискурсу господаря/раба.

Гамма, сліпого і негодного ходити чоловіка, відвідує Клов. Єдиною функцією Клова є виконувати кожне бажання Гамма, тимчасом як Гамма гнітить думка про людську відповідальність.

Він творить собою образ героя, що гадає, що жорстокість легше вивільнювати, ніж милосердя. Він прокладає свою дорогу крізь п'єсу, намагаючись розказати історію про те, як його просили врятувати дитину від голодної смерті.

Як те є звичним для письменника пост-Голокосту, смерть скрадається за творчістю Беккета. Смерть, в його розумінні, репрезентує кінець емоційного діалогу з самим собою.

В «Катастрофі» (1982), написаній як відгук на переслідування чеського письменника Вацлава Гавела, головна дійова особа п'єси з'являється на сцені в сірій робі з побіленим лицем. Просто неможливо не згадати образ в'язня концентраційного табору, тимчасом як алюзії до образу Гавела звинувачують всю систему сталінізму.

Творчість Беккета метафорична як за формою, так і за змістом. Вона відкидає, насправді, є ворожою, будь-якій формі буквалізму, включаючи політичний буквалізм, і заперечує котру-небудь грубу претензію на оптимізм.

Одначе відкидати навішуваня ярлика «політичного митця» на Беккета не означає, що його не було сформовано політичними реаліями свого часу.

Якось Беккета під час громадянської війни в Іспанії попросили щось додати до низки висловів письменників щодо конфлікту. Його репліка була звично стислою: відповідь надійшла на картці, на якій просто було надруковано «UPTHEREPUBLIC» (зареспубліку). Це було однозначне вираження підтримки, а також грайливий кпин з самого себе як ірландського протестанта.

Беккет розповідав своєму біографу Джеймсу Ноулсону наскільки це формулювання було складним для нього, оскільки форми естетики, в яких йому доводилося працювати, не давали йому змоги більш безпосередньо реагувати на політику.

Проте йому ніколи не бракувало політичної визначеності. Він не дозволив ставити свої п'єси в Східній Африці під час апартеїду. Він робив внески в Міжнародну амністію й Покажчик цензури, й віддавав своєму польському перекладачу увесь прибуток із перекладів своїх творів польською. Той використав гроші на фінансування підпільних видань і допомогу ув'язненим письменникам.

З багатьох поглядів, Беккет є глибоко політичним письменником, одначе його політичність уподібнюється людському тілу: в усіх його творах тіло понівечине, безтілесне, закуте, ізольоване, відсутнє.

А проте його персонажі продовжують говорити, нехтуючи довколишньою тишею. У Беккета навіть мерці здатні висловлюватись.

Беккета можна було б охарактеризувати як європейського екзистенціаліста, що співав осанну «ніщоті». Без жодних вагань його можна назвати ірландським язичником, що схилявся перед людським духом стійкості й спротиву.

Шинед Кеннеді - спеціалістка з ірландської літератури, викладає в Dublin City University.

Переклав Ставицький Михайло

Socialist Worker