Рік, а тим більше два роки тому ми намагалися логічно доводити, що Ющенко та Янукович - це одне й те саме, але майже неможливо було когось у цьому переконати. Власне, стоячи на майдані, і самому було важко повірити, що «народний президент» через два роки спокійно та впевнено «роздерибанить» країну із «бандитом» Януковичем. Прикро, звичайно, що не справдилися сподівання на те, що народної сили вистачить, аби змусити Ющенка виконувати народну волю, а не лише на те, аби здобути йому президентську посаду.

Однак стверджувати, що від помаранчевої революції в країні нічого не змінилося, що дарма ходили на той майдан, було б так само безвідповідально та нещиро. Здобуто насправді багато і, зважаючи на те, чим був та із чого виник Майдан, навряд чи можна було здобути більшого. Здобуто якісно вищу публічність влади та прозорість формальних демократичних процедур політичного процесу. І, що навіть важливіше, - консенсус еліт щодо дотримання цих процедур. Так, політичний процес виявився набагато більш огидним ніж здавалося у дні Майдану. Однак, навряд чи варто було розраховувати на щось інше. Якщо, звичайно, намагатися сприймати світ обґєктивно, а не через самі тільки соліпсистські духовні практики. Замість демократичного революційного екстазу громадяни потроху починають розуміти реальний зміст політики. А звідси, зґявляється принаймні теоретична можливість розвитку відповідальної громадянської свідомості - шанс на здобуття реальної, а не формальної демократії.

Очевидність зради власним програмним принципам,
як загальної політичної практики

У цьому й цінність здобутої прозорості політичного процесу. Якби не вона, ми б реального «дерибану» так і не побачили й далі невідомо як довго жили б ілюзіями відносно «лівих» і «правих», «демократів», «лібералів» і «консерваторів» і тому подібне. Зґясувалося, що всі ці бренди розливаються із одного корита з чистісінькою 100% демагогією без жодних домішок реальних програм, принципів та ідеологій. Єдиним принципом є намагання зберегти в електорату «відданість бренду», одночасно видуривши з отриманих мандатів максимум абсолютно конкретних та цілком вимірюваних у грошових одиницях прибутків.

Ця ситуація стала вже настільки очевидною, що навіть важко щось додати. Про зрадництво, шахрайство та безпринципність у сучасному українському політикумі вже опубліковано десятки блискучих публіцистичних статей і, без сумніву, будуть опубліковані ще сотні.

Безпринципність фракцій КПУ і СПУ при формуванні так званої «Антикризової коаліції» вразила навіть їх найщиріших прихильників, не кажучи вже про сам епізод зі здобуттям спікерства Морозом. Від нескінченної портфельної торгівлі «Нашої України» схоже вже нудить всіх. «Партія Регіонів», підписавши універсал, ще раз довела свою готовність здати всі передвиборчі обіцянки включно із російською мовою та опозиційністю до вступу до НАТО заради отримання владних важелів для вирішення проблем розвитку бізнес-імперій Ахметова та іже з ним. Цей перелік можна було б продовжувати та продовжувати.

Іронія полягає ще у тому, що єдина політична сила, якій вдалося зберегти начебто позитивний імідж також немає принципових розбіжностей з ПРУ і НУ. Єдина претензія пані Тимошенко до ПРУ полягає, як відомо в тому, що ПРУ буцімто нещиро підписує універсал, тримає «фігу в кишені». Здається, що такі заяви БЮТ, також не дуже щирі та повґязані швидше із необхідністю підтримувати розмежування PR-поля.

Власне БЮТ у цій ситуації виявився найбільшим ворогом «ідеалів майдану», принаймні в тому, що стосується прозорості влади. Адже це чи не єдина сила, яка до останнього намагалася видавати себе не за те чим вона є насправді та спонукати до цього НУ та інших. Фактично БЮТ є партією певної фракції великого бізнесу, партією буржуазною та право-консервативною. Але, задля того аби відрізнятися від НУ у PR-полі, блок зробив ставку на спекуляцію на соціальній проблематиці, ставку на лівий популізм. За таких умов, проголошення програми БЮТ у якості програми уряду було б поверненням до непрозорості влади, оскільки під акомпанемент соціальної риторики здійснювалися б ті ж самі неоліберальні антисоціальні заходи в інтересах акціонерів цього політичного проекту.

Добре відомо, яка запекла дискусія розгорілася щодо пунктів «Універсалу Національної єдності», щодо введення землі у економічний обіг (п.19), статусу мови, вступу до СОТ (п.22), зони вільної торгівлі з ЄС та вступу до НАТО (п.23), навіть, підтримки прагнень до утворення єдиної помісної Української православної церкви (п.12). Також добре відомо, що по більшості з цих питань вдалося досягти зворушливий консенсус.

Цікаво, що палкі суперечки майже не змінювали зміст обговорюваних пунктів. Навіть у початковому варіанті ПРУ не пропонувала обіцяний виборцям «статус російської мови як другої державної», а погодилась урешті-решт на зовсім протилежне: "Всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України - як основи самоідентифікації народу і держави». Фактично мовна суперечка була лише в тому, чи вказувати окремо російську мову серед інших «мов меншин» чи ні.

Щодо НАТО, ПРУ та НУ погодилися, що після того як Україна фактично вступить до НАТО і населення побачить, що діватись вже нікуди, треба буде все-таки провести референдум, « який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для [вступу до НАТО] процедур».

Ну, а Мороз, який врешті-решт підписався під «запровадженням не пізніше 1 січня 2008 року повноцінного ринку землі», схоже ще раз перевершив себе самого, бо це більш різке формулювання ніж в початковому варіанті. Воно звичайно і не дивно, оскільки серед усіх інших він очевидно найбільше за все особисто зацікавлений у тому, щоб запобігти розпуску парламенту. 

Врешті решт заради обґєднання у одну коаліцію і ПРУ, і НУ (як і їх мінори тарним партнерам) довелося зрадити своїм передвиборним обіцянкам. Тандем ПРУ та НУ, за який з перших днів після виборів агітували такі авторитетні американські радники як Андерс Аслунд, нарешті відбувся саме завдяки єдності їх базових корінних інтересів. Як слушно зауважував Аслунд, ще в травні - розбіжності між цими партіями мають непринциповий характер і повґязані виключно із проблемами PR-стратегій, себто позиціонування політичних брендів на різних електоральних сегментах та цинічною грою на ілюзіях та забобонах різних груп виборців.

Зворушлива єдність - не ситуативний компроміс,
а спільність корінних інтересів

Непримиренна боротьба між ПРУ та НУ виявилася виключно електоральною технологією для здобуття буржуазними елітами голосів відповідно на сході та на заході країни. При цьому, показово наскільки тандем ПРУ та НУ виявився прийнятним, як для східних так і для західних геополітичних «партнерів» режиму. Адже цього разу пана Януковича з призначенням першими привітали не з Москви, а з Вашингтону. І якщо, Держдеп намагався бути стриманим у своїх привітаннях, то Washington Post та Wall Street Journal не надто приховували, що підтримують «правильне рішення». Геополітичне протистояння США та Росії виявилося в значній мірі таким самим міфом, як протистояння НУ та ПРУ. Здається навіть, що певні кола у адміністраціях Буша та Путіна все літо грали в одні ворота аби схилити нерішучого Ющенка до «правильного» формату коаліції. Хіба не таке враження справляла, наприклад, феодосійська історія?

Правлячі кола США, ЄС та Росії зацікавлені в першу чергу у відкритті українських ринків для власних товарів та інвестицій, тобто у подальшій лібералізації української економіки та зовнішньої торгівлі, а зовсім не у міфічному східному або західному інтеграційному векторі. При цьому Росія виступає у цій грі скоріше міноритарним союзником США у конкуренції з ЄС. Чого вартий хоча б консенсус щодо залучення американських інвесторів до українсько-російського газотранспортного консорціуму?

В цьому контексті, значно більш показовими ніж «дискусійні» є ті пункти Універсалу, щодо яких із самого початку не було ніяких розбіжностей та заперечень:

- Гарантування державою недоторканності прав власності (п.20) - тобто награбоване у 90-х роках залишається грабіжникам - бандитам, які мали «сидіти в тюрмах»;

- Створення конкурентних відносин у житлово-комунальній сфері (п.21) - означає, що житлово-комунальна сфера буде приватизуватися, що означатиме, з одного боку, що тарифи на житлово-комунальні послуги будуть не регульованими, а вільними, тобто будуть значно підвищені «до економічно обґрунтованого рівня», а з іншого боку, держава -  зніме з себе відповідальність за капітальний ремонт будинків, які будуть тепер переходити у повну власність так званих «обґєднань мешканців багатоквартирних будинків», які будуть тепер самі опікуватися капітальним ремонтом, або побудовою нового житла для своїх членів, коли їх старий будинок почне руйнуватися від старості чи прийде у аварійний стан з якоїсь іншої причини. Тепер мешканці будуть самі вільно та незалежно від держави із своєї власної кишені оплачувати капітальні ремонти своїх будинків та всієї необхідної для цього інфраструктури, як то тепло-, електро- та газових мереж, каналізації тощо. Для багатьох буде великою несподіванкою, наскільки це недешево, а багатьом ймовірно доведеться відмовитися від житла через неможливість його утримувати за власний кошт. До речі, подібні речі вже відбуваються в Росії. 

- Запровадження податку на нерухомість та єдиного соціального внеску на фонд оплати праці (п.17) - Податок на нерухомість - це не податок на промислову власність та капітальні фонди, це в першу чергу податок на те ж таки саме приватизоване житло, що його досі мають більшість українських громадян. Тобто крім високих тарифів на комунальні послуги, людині, що мешкає у власній квартирі доведеться ще й платити суттєвий податок в залежності від оціночної ринкової вартості цієї нерухомості. Ймовірно, що багатьох інтелігентів, які мешкають у квартирах в центрі Києва і щиро радіють за «помаранчеву владу», скоро доведеться перебиратися куди-небудь на околицю, оскільки зарплата середнього журналіста навряд чи дозволить їм сплачувати цей податок.

Єдиний соціальний внесок на фонд оплати праці? Із контексту попередніх заяв президента та уряду можна дійти висновку, що мова йде, по-перше, про відміну збору до Пенсійного фонду, який досі платять роботодавці, а по-друге, про зменшення податків, які платять роботодавці з фонду заробітної плати. А означатиме це тільки те, що соціальне та пенсійне забезпечення буде поступово все більше перекладатися на плечі працівників. Тобто працівникам буде запропоновано індивідуально купувати соціальні та пенсійні страховки обовґязковий мінімальний рівень страхування буде значно зменшено, що автоматично означатиме, що для більшості працівників соціальне та пенсійне забезпечення погіршиться. А відносно молоді люди, що пропрацювали п'ятнадцять років незалежності за зарплату в конвертах та чомусь досі не придбали медичної та пенсійної страховки, тепер будуть мати ще більше свободи її купити (при наявності лишніх грошей звичайно), а головне почуватимуться тепер набагато незалежнішими від держави, оскільки вона тепер точно не матиме ніяких навіть моральних зобовґязань виплачувати їм пенсії.

- Адресний соціальний захист, справедливе пенсійне забезпечення (п.13) - тобто індивідуальне соціальне та пенсійне страхування замість солідарної системи. Солідарна система, будується на тому, що сплачуючи зараз у податки до пенсійного фонду ми з вами кормимо літніх людей у розрахунку на те, що коли ми підемо на пенсію молодші також сплачуватимуть податки, з яких нам платитимуть пенсію. У таких механізмах соціального захисту зацікавлені лише наймані працівники -для  роботодавців вони означають лише додаткові витрати, яких важко уникнути за ефективного державного та громадського контролю.  Адресний соціальний захист та індивідуальне пенсійне страхування означатиме лише свободу злиднів, відмову держави вимагати від роботодавців ділитися з працівниками. Свободу для роботодавців підвищувати ефективність свого бізнесу за рахунок зниження видатків на соціальний захист та загалом на робочу силу, перекладаючи витрати на вирощування дітей, лікування та утримання літніх людей на плечі найманих працівників, які й так вимушені погоджуватися на низьку заробітну плату, оскільки високо-конкурентний ринок праці не залишає їм іншого вибору.

Загалом, Універсал є дуже показовим проголошенням неоліберального правого консенсусу буржуазних еліт. Еліт, які йшли на вибори під різними прапорами, замилюючи нам очі кольоровою мозаїкою начебто «червоних», «рожевих», «патріотичних», «помаранчево-демократичних», чи то «ліберально-» та «національно- » «демократичних» та інших брендів. Серед них, начебто, були праві, начебто були ліві... а виявилися усі цинічними та поміркованими право-лібералами.

Історія повторюється фарсом

Українська державність, яка створювалась на початку ХХ сторіччя та наступниками якої так бажають бути сучасні керманичі України, проголошувала абсолютно інші цінності. Такого безпардонно мракобісного анти-трудового Універсалу, ще не було ніколи в українській історії. Навіть УНР (дуже поміркована у порівнянні з УРСР) у своїх універсалах, обстоювала, в першу чергу, не «конкурентоспроможність» бізнесу громадян-роботодавців, а інтереси «трудового народу».

1918 року у ІІІ Універсалі УНР земля не приватизується і не відправляється на «повноцінний ринок», а «соціалізується» (тут і далі цитуємо текст ІІІ Універсалу), визнається «власністю всього трудового народу», а «існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значіння, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі касується».

Чому у ІІІ Універсалі УНР серед фундаментальних прав людини, таких як свобода слова, друку, віри і зібраннів, не забули вказати свободу союзів та страйків? Чому про ці права занесені до Загальної декларації прав людини 1948 року забули в «Універсалі національної єдності»?

IV Універсал взагалі запроваджував монополію зовнішньої торгівлі та ще й державну «монополію заліза, угля, шкіри, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящихся». Зараз керманичі України розграбовують собі та продають закордонним власникам найефективніші державні підприємства. У тому році це була «Криворіжсталь», в цьому, либонь, буде «Укртелеком» та ще з десяток інших.

Якщо УНР встановила тривалість робочого дня «по всіх підприємствах вісім годин праці», то ці пани вже прийняли у першому читанні проект Трудового кодексу, який обмеження тривалості робочого дня фактично скасовує. 

Ще УНР приписувала «встановити державно-народний контроль над всіми банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові».

Сьогодні схоже на те, що ця смердюча «нетрудова маса», що «взискувала трудові класи» принаймні останні років з п'ятнадцять до того знахабніла, що вже готова своїми грабунками пишатися та відверто глузувати із тих, хто своєю працею створив «їхні» багатства. Серед панів парламентарів, премґєрів та президентів немає жодного хто б боронив інтереси трудового народу. Немає і не може бути, бо немає жодної політичної чи то навіть неоформленої політично, але хоч якось організованої, соціальної сили, яка б свідомо боронила ці інтереси. «Нетрудові класи» та їх буржуазні еліти вже досить добре усвідомили свої інтереси. Так, помаранчева революція не була марною, бо зробила набагато більш прозорим те, наскільки ці буржуазні інтереси ворожі українському народові.

Пан Ющенко, подаючи кандидатуру Януковича на посаду премґєр-міністра, вірно сказав, що нові вибори нічого б не змінили. Слушно, бо в межах сучасного політикуму ніякої альтернативи ПРУ-НУ-БЮТ-СПУ-КПУ та іншим на сьогодні менш впливовим, але не менш безпринципним і готовим служити тим же господарям "політичним силам". Для того, щоб посунути від влади цю злодійську зграю, треба вибудувати реальний соціальний рух інших, трудових класів.

Свідомо чи не свідомо, пани олігархи та бізнесмени з усіх сил тягнуть країну до безодні соціального вибуху. Навряд чи цьому можна повністю запобігти. Справа тільки в тому, до чого призведуть майбутні соціальні потрясіння - до фашистської чи напівфашистської терористичної диктатури (що здається влаштовує панів олігархів), чи до радикальної та демократичної соціалізації суспільства під проводом свідомого свого історичного інтересу організованого робітництва.