Досить часто мудрість самурая підказує йому не вступати в сутичку, а зачекати, поки його вороги самі не переріжуть горлянку одне одному. Це в переносному сенсі. Адже зло призводить лише до непорозуміння та облуди, а отже, до загибелі. Істота, захоплена енергією нищення, не знаходячи зовнішньої цілі, спрямовує деструктивні потоки на саму себе. Жадаючи крові, навіжений, залишаючись наодинці зі собою, робить собі харакірі. Майте терпець, щоб діждатися, коли квітка зла розпуститься в усій своїй красі - й тоді ви станете свідками незвичайної сцени - як вона себе пожирає. Звісно, коли ви не підставите їй свою бідолашну голову... Просто слід вміти чекати й витримувати дистанцію.

Це не боягузтво. Це воєнна наука. Найдавніший китайський авторитет воєнної стратегії пише в трактаті "Суньцзи бінфа": "Дістати сто перемог в ста боях - це ще далеко не все. Перемогти армію ворога, жодного разу не встрявши у бій - ось верх довершеності". Один з імператорів династії Тан пояснював, що мистецтво війни "полягає в тому, щоб подати обхідний шлях як прямий, а коли ворог угледить в ньому прямий шлях, можна застати його зненацька, нападаючи збоку; або подати прямий шлях як обхідний, й коли ворог побачить цей обхідний шлях, застати його зненацька, напавши прямо". Робиться висновок, що сутичка проходить напрямо, "в лоб", перемога ж дістається збоку, себто "напрямо" - це зустрітись "обличчям з ворогом", натомість, "збоку" означає не просто зайти з флангу, а й завдати удару незвичним, неочікуваним способом, там, де суперник не захищений і не підготований. Китайські філософи ХХ століття, переносячи на свій ґрунт марксистсько-ленінське вчення, назвали "діалектикою" те, що споконвіку практикували в грі опозицій між "прямизною" та "манівцями": коли прямий шлях містить у собі обходи, повороти та повернення назад, а обхідний шлях - або зупинка, помилка, суперечність - стає "прямим" виходом до істини... Коротше, це не що інше як діалектична теза про те, що все, що здійснюється через протилежність, завжди містить у собі й свою протилежність...

Хіба не можна помітити в цих спекулятивних побудовах й головні засади нинішнього розвитку лівого руху в Україні, й зокрема актуального марксизму? Відступаючи, мало не на всіх фронтах, марксисти, таким чином, як не парадоксально, вчаться наступати... Так, вони наступають... відступаючи, переходячи в пряму атаку через "обхідний шлях". Як пише видатний сінолог Франсуа Жюльєн про значення "обхідного шляху" в китайській теорії та практиці, "суть його переваги в тому, що одна з його сторін ще не здійснилась, не отримала певної форми, й тим самим вона може повернути на свою користь ресурси можливого й не дає противнику розгледіти себе, а значить, - не дозволяє йому виробити лінію протидії. На цій віртуальній стадії розвитку подій "обхідний шлях" дозволяє нам зберегти ініціативу в повному обґємі й водночас залишатись недосяжними для удару противника. Ось тому-то "обхідний шлях" і дозволяє обіграти противника". Такий підхід, як доводить науковець, притаманний усій китайській культурі, ба навіть увійшов у повсякденні народні примовки, як-от: "підняти шум на сході, щоб атакувати на заході". Лао-цзи визначав військове мистецтво принципом побічності: "Прямизною стверджують порядок, натомість війська використовують за допомогою обхідних маневрів".

Чому для визначення тактики та стратегії лівих сил доводиться використовувати військову образність та риторику? Річ у тім, що марксисти, яким би не були їхні розбіжності, здається, мають одну спільну характеристику: неприйняття капіталістичної системи як політично-економічної системи сучасного суверенітету. "Революційність" сучасного марксизму полягає не так у тому, що марксисти, мовляв, прагнуть до зміни суспільного ладу за допомогою революції, а в тому, що вони є "антикапіталістами", себто не вірять у капіталізм з "людським обличчям", а отже, в будь-яку косметичну реанімацію капіталістичного способу виробництва за допомогою "реформ". У "реформізмі" немає нічого надзвичайного, реформи - це тиха праця, повсякденність, невідворотний розвиток будь-якого суспільства (капіталістичного чи соціалістичного), вони є складовою частиною будь-якої революції. Тому давнє протиставлення "реформа/революція" в багатьох дискусіях, по суті, є хибним й приховує більш підставові питання. А саме - заперечення капіталістичного способу виробництва через визнання класової боротьби як рушія історії. Капіталістичний спосіб виробництва породжує економічні та соціальні антагонізми між двома класами - буржуазією та пролетаріатом - й приводить до структурного насильства (експлуатації) та культурно-ідеологічного домінування (гегемонії) одного класу над іншим. (Слід зазначити, що "антикапіталізм" - це лише перший, негативний, крок, адже не можна будувати позитивну програму на простому запереченні чогось, не пропонуючи чогось іншого: соціалістичного способу виробництва. Соціалістичний спосіб виробництва ґрунтується зовсім на інших засадах, ніж капіталізм, а тому, як не парадоксально, перестає бути суто "політекономічним" терміном, оскільки не вивищує економічні інтереси над усіма іншими, як-от у випадку капіталізму, а, навпаки, підпорядковує їх етичним та моральним цінностям.)

Оскільки через класову боротьбу марксисти заперечують капіталізм як "спосіб виробництва" (капіталізм розглядається лише в цьому вузькому значенні, - було б великою помилкою ототожнювати його з "культурою" та "цивілізацією", чого, навпаки, прагне "буржуазна" ідеологія) життя за умов капіталізму розглядається ними як ненормальне і ефемерне явище, що має бути подолане. У певному сенсі марксистська свідомість сприймає капіталістичні реалії як певний надзвичайний стан. Як відомо, надзвичайний стан уводиться під час війни (громадянської або міждержавної) й характеризується насильством, терором та правом сильнішого та багатшого встановлювати свої закони та правила (це стосується не лише людей, але й цілих держав - у цьому випадку говорять про імперіалізм та колоніалізм). Така ситуація розцінюється марксистами як "диктатура буржуазії". Цьому становищу покликана протидіяти інша "диктатура" - диктатура пролетаріату, - що є своєрідним евфемізмом заперечення негативних (але структурно зумовлених!) явищ, породжених диктатурою буржуазії - заперечення імперіалістичних війн, економічної та колоніальної експлуатації, розподілу світоекономіки на багатий "центр" та бідну "периферію" тощо.

В умовах надзвичайного стану, породженого "диктатурою буржуазії", для марксистів великого значення набуває спільна координація зусиль в боротьбі проти ненависного статус-кво. За іншого, "нормального", становища марксистам нема чого обґєднуватися й координувати свої зусилля, вони просто займалися би чим-небудь іншим; натомість, за квазівоєнних умов епохи капіталізму (вони є квазівоєнними, тому що лівий активіст не обовґязково перебуває у відкритій формі воєнного спротиву) доводиться діяти відповідно - створювати організацію, що була б ефективною як інструмент у спільній боротьбі. Організація є результатом систематизації зустрічей різних індивідів на ґрунті вироблення спільної платформи. Така організація виникає лише як прагматичний засіб для досягнення конкретних завдань і не може бути предметом фетишизації або ціллю-в-собі. Історії вже відомі приклади, коли такі форми організації - зокрема, партія - не зникали post festum, як того вимагала логіка подій, а перетворювались на інструмент утримання влади однієї партії-держави. Якщо за квазівоєнних часів форма-партія є ефективним інструментом боротьби, то утримування форми-партії за мирних часів є поразкою для марксистів. Партійність не може бути метою лівого руху, вона є лише його необхідним, але ситуативним "моментом" - ситуацією ефективного обґєднання спільних зусиль, засобом, структурування та функціонування якого визначається ефективністю результатів. Революційна партія - це те, що може виникнути лише за умов надзвичайного стану як ефективна протидія диктатурі буржуазії. Якщо індивіди заперечують чи не хочуть помічати фактичність надзвичайного стану епохи капіталізму вони не створюють "партію", а радше "клуби за інтересами" - групи, що дозволяють структурувати їхнє дозвілля та доповнюють свою індивідуальність на культурному чи спортивному рівні (hobby).

Але чому, за теперішніх умов квазівійни з капіталізмом, відступ лівих є також їхнім наступом? Їхня дезорієнтація викликає розпач або апатію в одних (різноманітні варіації "лівої меланхолії"), хитрий розрахунок в других, надкомпенсацію ідейності та затятої вірності у третіх. Але скоріше спостерігається поєднання усіх цих психологічних станів одночасно в одній людині... Ліві не відступають подалі від противника, а підходять до нього впритул, обходять його манівцями, заходять в тил і розпорошуються там. Лівий активіст користується "благами" системи, робить покупки в ненависних супермаркетах, відчужує свою робочу силу транснаціональним або вітчизняним буржуйським корпораціям... Це може здатися трагічним становищем сучасного революціонера, але насправді, на нашу думку, це радше його іронійна позиція. Можливо, марксисти сьогодні є найбільш віртуозними іроніками. За жартівливими словами Володимира Янкелевича, "іронізуючий нагадує тих провокаторів або агентів, котрі настільки увійшли в роль, що вже самі не знають, на кого вони працюють, на поліцію чи на революціонерів: в силу того що вони служать і вашим і нашим, вони гублять орієнтири, гублять "систему відліку" й починають обманювати всіх. Такою є небезпечна й квазіакробатична діалектика ремесла шпигунства. Неможливо носити все життя яку-небудь одіж і форму і не засвоїти думки, повґязані з цією одіжжю та формою: звідси йдуть "заміна мотивів" та всякого штибу напівобернення". Не цураючись усіх радощів суспільства споживання, насолоджуючись здобутками високих технологій та сфери послуг, занурившись по самі вуха в "буржуазний" спосіб життя, марксист знічевґя може захворіти "нещасною свідомістю" того, що він таким чином зраджує свій декларований "антикапіталізм"... Це зветься перформативним протиріччям: на словах і на акціях лівий активіст може засуджувати та критикувати капіталізм разом з буржуазію, але в повсякденному житті, самим своїм "тілом", він підтримує відтворення капіталістичної системи... Що робити? Ну, по-перше, чітко розділяти політично-економічну "буржуазію" від культурно-цивілізаторської "буржуазії". Політично-економічна буржуазія є паразитарним класом, що пґє кров з трудового народу, привласнює всі національні та природні багатства, узурпує мас-медіа та розвґязує війни між народами. Вона переслідує виключно особистісні інтереси, прикриваючись розмовами про національний патріотизм та історичний суверенітет, який використовує з ідеологічними цілями для нівеляції класового антагонізму та перетворення себе на аристократичну "еліту" з давнішніми традиціями (який же буржуа не мріє стати аристократом?). Культурно-цивілізаторська буржуазія - це носії та розповсюджувачі міських ("буржуазних") ліберальних цінностей та принципів громадянства і демократії, високої культури і мистецтва, без яких, перепрошую, не можливо уявити ані соціалізм, ані марксизм, ба навіть, соціалістичне перетворення суспільства на шляху до комунізму (зокрема, Карл Маркс не уявляв побудову соціалістичного суспільства у відсталому суспільстві, позбавленому базових ліберальних засад, як-то "свобода-рівність-братерство"). Отже, на наше переконання, слід розрізняти ці дві форми "буржуазності" й не віддавати на ідеологічний відкуп першої безцінні завоювання другої (можна деколи спостерігати, як капіталісти ототожнюють технічні та культурні завоювання суспільства як здобутки властиво капіталістичні; насправді, "капіталізм" - це лише спосіб виробництва, а не культура (радше навпаки: Роза Люксембург влучно назвала капіталістичну систему варварством, що руйнує, а не зберігає скарби природи та цивілізації)).

По-друге в іронійній позиції сучасного марксизму нічого поганого немає. Ба більше - це досить повчально для цілого лівого руху! Перш за все, на рівні сприйняття історії: слід добре прислухатись до відомих слів Енґельса про "іронію історії" й затямити раз і назавжди - закономірних і прямих шляхів до перемоги не буває! Нічого не відбувається за наперед написаним сценарієм! На кожному кроці можуть чигати несподівані (приємні або неприємні) сюрпризи, ситуації, повороти, зустрічі та розставання... Макґявіллі порівнював "фортуну" з норовливою жінкою, яку треба вміти ще схопити за волосся... Але кожної миті воно може висковзнути й ви залишаєтесь ні з чим... Історія грає з тими, хто думає що спізнав її загадку, злі жарти. Цим, можливо, відрізняються циніки від іроніків. Перші занадто серйозно ставляться до історії, до її "логічних законів", що навіть, коли вона обертається своїм злим боком, свято вірують у "закономірність" її цинізму. Такою була, скажімо, німецька соціал-демократія 30-х років, що хитро потирала руки, спостерігаючи прихід до влади нацистів, вважаючи, що так капіталізм в Німеччині ще більше "загниватиме", а отже, певніше підведе їх до соціалістичної революції, яка - обовґязково і логічно - має наступити разом із крахом фашизму... Це не наївність, а цинізм! Ніцше казав: "Падаючого - підштовхни". Так, це справедливо, але не можна, допомагаючи фашизмові падати, падати у прірву разом із ним. Цинічна позиція полягає в чіткому слідуванні приказці: з вовками жити - по-вовчому вити... Іронійна позиція, зрештою, відрізняється від цинічної тим, що, хоч живучи з вовками, іронік (а ми маємо на увазі перш за все теперішніх лівих активістів) не звовчується, підступаючи до них "в обхідну", а іронійно дає хижакам "проявити" себе, роздерти одне одного, поставивши в якийсь момент заключну крапку...

Не слід, проте, вважати, що ти розумніше противника, він також не менш цинічний та іронійний, як будь-хто інший. Володимир Янкелевич, пишучи про іронію, яку вважає світлою та грайливою боротьбою в імґя істини та добра, нагадує, що цинічне зло виживає за рахунок того, що видає себе за свою протилежність. Егоїзм прагне виглядати як відданість, щоб зберегти довіру до себе; прибічник війни втамовує свою жагу до війни у вигляді любові до миру; людиноненависник-расист виправдовує свої вчинки патріотичними почуттями до Батьківщини... "Нарешті фашизм, що є по суті останньою хитрістю та цинічним маневром, диверсією капіталізму, змушений виставляти себе більшим прихильником соціалізму, ніж сам соціалізм: тій дещиці, що в нього є, він завдячує своєму вдаванню; без цього він був би нічим. Сама смерть, якби хтось у неї про це спитав, видала би себе за друга людей, більш життєздатного, ніж саме життя, більш велелюбного, ніж сама любов! Якщо це так, то якою є функція іронії? Іронія примушує несправедливість бути відкрито й щиро тим, чим вона є, приводячи її до загибелі; вона примушує її до визнання самої себе, позаяк знає, що це буде поразкою несправедливості". Зло, досягаючи межі, вбиває себе. Функцією іронії є надання йому можливості вчинити це самогубство. Маркс іронійно зазначав: "Велика промисловість породжує своїх власних гробарів". Але хіба можна стояти осторонь, іронійно всміхатися у вуса й чекати, поки монстр пожере самого себе? Капіталізм не є абсолютно непорушний та неподоланий, радше непорушними та неподоланими є кризи всередині капіталізму, що збурюють нездорові явища фашизму, расизму та націоналізму, проти яких слід виступити якнайактивніше. Поки існуватиме капіталізм, доки його потворні кризи раковими метастазами обійматимуть суспільство. Проте треба вміти бачити, як, розквітаючи, квіти зла нищать одне одного. Й слід їх залишити самим собі. Не підносячи руку до отруйного жала...

Але неможливо залишитися на узбіччі! Лобова атака неуникна. Щоб боротися з вампірами, може, й собі треба підставити шию укусові? Так, саме так ми й робимо. Уся китайська грамота - в тому, щоб бути в полоні, але контролювати ситуацію. Ріхард Вагнер в "Персифалі" мудро зазначає: "Рану виліковує той ніж, що її наносить". Дивлячись на молодих неонацистів, не треба відчувати ненависті. Ніхто не застрахований від скоєння помилок у своєму житті, а значить, крізь помилку також треба пройти. Комусь це конче необхідно, щоб зрозуміти, де правда. Той, хто хоче випити чашу до дна, хай її випґє.