|
 Резонно думати, що філософія завше розгортає свій виклад поміж двох імперативів - негативним і позитивним - приписуючи одному бокові порок, руйнуючий істиннісну думку, а другому - зусилля, ба навіть аскезу, котра цю думку вможливлює. Філософія, різнопрофільна робітниця, майструє також рамку, квадратуру картини, на якій вона породжуватиме сенс світу.
Платон, розпочинаючи все, починає операції кадрування. У негативному плані - ви мусите заборонити собі будь-яку комерцію з поемою, зокрема поемою описовою і ліричною, дозволяючи собі лишень патріотичні та войовничі ритми. Треба вигнати поетів з ідеального полісу. У позитивному плані - ви мусите віддати себе на десяток років студіювання найглибшої й найскладнішої математики, чим була тогочасна геометрія в просторі, що якраз і винайшла його методи. Хай ніхто не ввійде у сей град, коли не геометр.
Коли поглянути з нашої інтелектуальної ситуації, ці імперативи - нещадні й неясні. Принаймні звідси, де "платонік" назагал не є улестивим епітетом, ані для Гайдеґера, ні для Поппера, ні для Сартра, ні для Дельоза, навіть не для непохитних марксистів великої епохи, тим більше не для логіків - ані віденців, ані янкі. "Платонік" - це мало не образа, як-от для Ніцше, що доводив, ніби нашій епосі суджено "вичуняти від хвороби Платона".
Побіжно зазначимо, що коли ліки (філософські) трапляються ще гірші за хворість, епоха наша, щоби видужати від хвороби Платона, проковтнула стільки релятивістського сиропу, непевно скептичного, полегшено-спіритуалістичного й прісно-моралістичного, від якого вона непримітно конає у ліжечку свого гадано демократичного комфорту.
Хто воліє покінчити з Платоном, віддає себе на спекулятивну евтаназію.
Та чому я назвав імперативи Платона "нещадними й неясними"?
Нещадно скасовувати напружений вжиток мови, зачароване винаходження слова, щільне обстеження безкінечної сили проговорювання, яку поезія - і тільки вона - може зосередити. Нещадно нас примушувати на сторінці з математики слідувати за примусовими вигинами чорних шифрованих позначок, ведучих до доказів, звґязок котрих з емпіричним світом є настільки тонким, що простолюдна мудрість вбачає в них самі марні тортури, призначені для аристократії напівбожевільних, що "гнуть спину над матемашкою". Горбун - то платонік?
Поет, який хотів прогнати поетів
Так само неясно, чому стиліст Платон, людина великих поем у прозі, себто міфів, у яких він розповідає нам про долю душ на краю ріки забуття або чорних з білим коней дії, з такою рідкісною жорстокістю накидається на поетичне наслідування аж так, що проголошує (наприкінці "Держави"), ніби-то з усіх політичних заходів, за які він ратує, найістотнішим є спровадження поетів з полісу. І неясно також, чому той, від кого маємо лишень театральні діалоги, які він часто утримується завершити, й на відміну від Декарта, Спінози чи Канта, ніколи нічого не викладаючи в аксіоматичній або формально доказовій формі, ось так призупиняє долю філософського шляху саме на виході з величезного математичного передпокою.
Безсумнівно, слід передусім збагнути наскільки обидва імперативи платонівського кадрування повґязані між собою, позаяк одне й друге сполучене з платонівським визначенням філософії.
Філософія - це перш за все переривання авторитарного режиму Істинного, не поступаючись полегкостям релятивізму чи скептицизму. Маємо авторитарний режим, коли істина вислову залежить, не від арґументу, що її обстоює, а від позиції промовця, хай Бога, царя, священика, професора чи пророка. Маємо релятивістську чи скептичну полегкість, коли критика авторитарного режиму істинного призводить до знищення абсолютності та універсальності істин. У платонівському сенсі, філософія виставляє сказане для публічного судження, передбачає спільно розділені логічні правила, діалог із першим зустрічним. Так усуває вона авторитарність промовця на користь внутрішньої цінності мовленого. Однак, симетричним чином, вона тримається не тільки абсолютності істинного, але й того, що людська думка - зовсім не обмежена, конечна, відносна або віддана гризоті сумнівів - є повністю залежна від цього абсолюту, котрий вона може і повинна зустріти.
Проте поезія, якою б щедрою не була її краса, є безумовно авторитарною формою декларації. Вона посилається на себе одну, суперечить арґументові, проголошує те, що у формі чуттєвого виказує себе без спільного розділення, власне, самого виказування. Вона зупинилась на порозі Абсолюту, одначе дуже часто уявляє себе самопроголошеною його сторожкою. Навпаки, математика стримує думку експліцитними правилами, а не самобутнім генієм мови, пропонує всім розділити умовивід, ніколи не відмовить прикінцевій ясності, якою б складною не була конструкція, інформує Істинне, не поступаючись жодному сумніву чи екзистенційному трепету перед обличчям усього, жорстоку необхідність чого вона викриває.
Також слід наголосити, усупереч розповсюдженим балачкам, що саме математика є демократичною, а поезія - можновладною або царистською.
Звідси можна збагнути, що сьогодні слід бути платоніком. Адже демократія опінії, котру нам так розхвалюють, це - виключення істинного і царат абсолютно пустопорожнього образу, котрим є індивід, що надумав, ніби є тим більш поетом свого існування, коли лишень займає тепленьке містечко в ринкових імітаціях. Тож справжньою демократією, як її розглядав Платон, є рівність перед Ідеєю і відмова від імітативних "комунікацій". І, зокрема, сьогодні, як і свого часу, коли поліс провалювався у ницість: рівність перед політичною Ідеєю, котру слід винайти знову супроти її розкладання в ігрищах інтересів.
Не буде вороття до поеми демократичним шляхом, коли не підкоримо її - у вигляді чистої Ідеї - сухій силі матеми. Таким, зрештою, був проект Маларме і всього, що в сучасній поезії по-справжньому вартувало уваги. Поезія, як скажуть, платонівська, як-от поезія, що проголошує разом із Песоа, що "біном Ньютона такий же прекрасний, як і Венера Мілоська". І поезія демократична: вона пориває з софістичною ідеєю вільного висловлення індивідів й обіцяє спільно розділений тяжкий труд приступання до реального. "Реального", що носить потрійне й нетлінне імґя: Істина, Краса, Добро.
Це правда, що у нас більше немає ніякої репрезентації цього посутнього демократизму Ідеї. Вже Песоа після того, як по-новій ствердив платонівську рівнозначність Краси та Істини, додав, буцім оцю еквівалентність (Біном Ньютона = Венера Мілоська) "ніхто не завважує". То що ж! Платон універсально нарік зусилля, необхідне для того, щоб його угледіли. Звідси й виходить, що його школа світу є цікавішою. Незмірно цікавішою.
Наш Платон, наш любий Платон! Разом із ним й усіма наявними засобами утверджуймо істинну Ідею, Принцип, супроти фантому цієї свободи, що нас пригнічує, свободи залежати від беззмістовних обґєктів та дрібґязкових забаганок.
Переклав Андрій Рєпа за виданням:
Badiou, Alain. Platon, notre cher Platon! // Le Magazine littéraire. - № 447, novembre 2005. - P. 32-34.
|
Аналіз та рецензії 
